Версия для печати
«... За що загинув мій син?! За їх декларації?! За їх дикі статки?! За цю несправедливість?! Мені соромно, соромно за цю державу. Ще три роки тому зовсім по-іншому було, надія була. Зараз нічого не залишилося: ні надії, ні віри»». Про подвійні стандарти Порошенко, «мудрий народ» або Хроніки від Лукавого.
«Правильно визначайте слова, і ви позбавите світ від половини непорозумінь»
Рене Декарт
Пункт «д» статті 3 Резолюціі 3314 (XXIX) Генеральної Асамблеї ООН від 14 грудня 1974 р. «Визначення агресії» встановив, що «засилання державою або від імені держави озброєних банд, груп, іррегулярних сил або найманців, які здійснюють акти застосування збройної сили проти іншої держави, мають кваліфікуватися як акти агресії». Незалежно від того, чи мало місце формальне оголошення війни, чи ні. Натомість в Україні триває незрозуміла антитерористична операція – АТО.Такий собі евфемізм, який маскує агресію сусідньої держави.
«Ми – у повсякденному вжитку – не дуже чітко усвідомлюємо різницю між двома термінами: терор і тероризм. Насправді терор – це систематичне застосування засобів сили для збереження чи запровадження певної системи панування у власній або чужій державі, а навіть у глобальних вимірах (державний терор, що при певних обставинах – за своїм обсягом – може перетворитися в глобальний терор, який здійснює окрема держава (наддержава) імперія за допомогою своїх сателітів).
Масовий терор наражає насамперед цивільне населення. Тероризм – створення атмосфери страху і жаху як засобів боротьби з існуючим суспільно-політичним ладом, також з метою його усунення. Тероризм не є рівнозначний з партизанською боротьбою, хоча деколи обидва поняття в певних точках стикаються. <…> Німецький дослідник Ф. Вьордеманн дуже добре визначив різницю між партизанами і терористами. Партизанська боротьба скерована на захоплення території, атерористи намагаються захопити уми, мислення людей. Треба диференціювати поняття терор, тероризм і партизанська війна. Тим паче, що є політичні сили, які свідомо застосовують термін «терор» лише до тероризму, щоб таким чином завуалювати існування та чимраз більше поширення державного терору» (Ярослав Дашкевич, доктор історичних наук).
У листопаді 2014 р. в позачерговому посланні Президента України до ВР України Петро Порошенко визнав, що «живемо в умовах війни. І ця війна, безумовно, гальмує наші плани». Війну назвав «Вітчизняною війною 2014 року за незалежність України». У Посланні було сказано, що «встановлення миру на Донбасі не означатиме позбавлення військової загрози зі Сходу». Хіба після антитерористичної операція (АТО), про яку згадується в Посланні, мир встановлюється? Вести мову можна про завершення операції. Як поєднати «Вітчизняну війну 2014 року за незалежність України» і АТО? Ну не буває антитерористичних операцій, що тривають майже три роки. Не було в Посланні й звернення до Верховної Ради аби офіційно унормувати невизначений статус ситуації в країні. У тексті Послання чотири рази, як евфемізм, було вжито слово «ворог». Не пролунав чіткий заклик до українців стати на захист вітчизни.
«Якби Президент у 2014 році назвав не АТО, а війна, оголосив військовий стан на території Луганської та Донецької областей, а українські дипломати нагадали світу про Будапештський меморандум, зразу вимагали обговорювати ситуацію в нашій державі у Женевському форматі, то війна б уже закінчилася», – переконана Ірина Веригіна, колишня тимчасово виконуюча обов’язки голови Луганської обласної державної адміністрації, а нині правозахисниця, громадський діяч.
«Хочу нагадати, що війна – це не наш вибір. Мій мирний план, озвучений рік тому в цій залі, ліг в основу Мінських угод <…> Ми не просто зберегли Україну, під час війни ми зберегли її демократичною, хоча на обмеження прав і свобод мали повне моральне і, до речі, юридичне право у вигляді закону про воєнний стан» (Зі щорічного послання Президента України Петра Порошенка до Верховної Ради 4 червня 2015 року).
«Особисто я не хотів би ані мобілізації, ані воєнного стану. Я бачу зовсім інший план для нашої країни. <…> А у складі угруповання російсько-терористичних військ на Донбасі – майже 38,5 тисяч осіб <…> прямі наступальні дії російсько-терористичних військ зупинено. <…>Росія з окупованих нею територій Донеччини та Луганщини хоче утворити, як хтось сказав, протекторат Донбас» (Зі щорічного Послання Президента України Петра Порошенка до Верховної Ради «Про внутрішнє та зовнішнє становище України у 2016 році»).
12 травня 2016 року Шевченківський районний суд Києва відмовив у задоволенні заяви Станіслава Батрина, керівника проекту «Відкритий суд», про встановлення факту збройної агресії РФ проти України. В ухвалі суду було зазначено, що цей факт загальновідомий і не впливає на права громадянина.
12 жовтня 2016 року Парламентська асамблея Ради Європи ухвалила резолюцію 14130 «Політичні наслідки російської агресії в Україні», якою визнала юридичну відповідальність російської влади за дії маріонеткових «ДНР» та «ЛНР». Документ стверджує: «Відповідно до міжнародного права, Російська Федерація, яка де-факто здійснює контроль над цими територіями, є відповідальною за захист їхнього населення. Росія, таким чином, повинна гарантувати дотримання прав людини всім жителям Криму та «ДНР» і «ЛНР».
Виникає закономірне питання: чому Україна досі не порушила кримінальну справу безпосередньо проти російського президента, проти міністра оборони РФ Сєргєя Шойгу, його генералів, офіцерів і Ко?.. Адже навіть сам Владімір Путін визнав участь Росії у війні на Донбасі: «Ми були змушені захищати російськомовне населення на Донбасі і відреагувати на прагнення людей в Криму повернутися в РФ» (12 жовтня 2016, http://www.pravda.com.ua/).
13 жовтня 2016 року Президент України Петро Порошенко написав на своїй сторінці у Facebook:«ПАРЄ вперше визнала Росію країною-агресором, закликала її вивести свої війська і припинити військову підтримку бойовиків та чітко підтвердила беззаперечну підтримку територіальної цілісності та суверенітету України, включаючи Крим».
27 жовтня 2016 року в своєму виступі з нагоди 440-річчя з дня заснування Національного університету «Острозька академія» Петро Порошенко заявив: «У нас немає ніякого АТО - у нас є агресія РФ проти незалежної суверенної нашої держави. Коли я був обраний президентом, про це ще сором’язливо казали, і моє ключове завдання було, щоб світ визнав факт агресії. Це не лише задовольняє наше право на правду, а це має певні юридичні наслідки. Ми не дали росіянам показати, що у нас внутрішній конфлікт».
Дивно якось звучить: «не дали росіянам показати, що у нас внутрішній конфлікт». У нас війна, яку називають «гібридною», з північно-східним сусідом. Крапка. Інша річ, чи є серед мобілізованих або добровольців на фронті хтось з числа представників так званого Опоблоку і комуністів?
Ось як зреагував на президентський пасаж з приводу агресії РФ проректор з навчально-наукової роботи Національного університету «Острозька академія» Петро Кралюк: «Був дуже здивований, коли на стрічці новин 5-го каналу як топ-новину прочитав відповідь на своє питання, яке задав у стінах Острозької академії. Зокрема, в моєму питанні звучало те, що в нас офіційно нема війни, а є АТО. Хоча Порошенко все ж таки вжив слово війна під час виступу в нашому навчальному закладі. Також я нагадав слова Бісмарка, що війни виграють не генерали, а вчителі й парафіяльні священики. Президент, відповідаючи, вдався до жорсткої риторики. Навіть поправив мене, сказавши, що в нас немає втрачених територій, а є лише тимчасово окуповані».
Sic! А хіба ВР України на законодавчому рівні визнала ОРДЛО окупованими РФ територіями?
«Трагічно, коли щоденно потрапляють в полон на території своєї держави наші українські громадяни. Але кожному нарешті потрібно усвідомлювати, що квазі «лнр» та «днр» - терористичні організації. Це окупована територія, де немає українського прапора і не діють українські закони. Там мародерствує банда російських найманців» (Ірина Веригіна).
29 жовтня 2016 року espreso.tv повідомило, що згідно заяви керівника проекту «Відкритий суд» Станіслава Батрина про встановлення факту збройної агресії Російської Федерації проти України Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ відкрив провадження у справі про встановлення факту збройної агресії Російської Федерації проти України. Про це йдеться в ухвалі суду від 21 жовтня 2016 року, яка не підлягає оскарженню, повідомляє проект «Відкритий суд».
21 листопада Президент Петро Порошенко у своєму виступі під час урочистого заходу з нагоди Дня Гідності та Свободи в Національному культурно-мистецькому та музейному комплексі «Мистецький Арсенал» спробував пояснити, чому два роки тому не запровадив воєнний стан – «в умовах зовнішньої агресії я не поступився тиску (виділення наше. – О.Р.) і не пішов на впровадження військового стану». Цитуємо далі: «Такий крок істотно посилив би повноваження президента як верховного головнокомандувача. Але я думав не про себе, а про країну. І про необхідність зберегти і зміцнити те, що є ознакою європейської культури, – систему стримувань та противаг, політичну конкуренцію, права і свободи українських громадян, насамперед, свободу слова».
Аргументація непереконлива: «не поступився тиску»; «думав не про себе, а про країну»; «про необхідність зберегти і зміцнити те, що є ознакою європейської культури». А як же захист Конституції? Маємо неприховану зовнішню агресію, а Президент думає про права і свободи українських громадян, серед яких, до речі, чимало колаборантів…
«Петро Олексійович живе переконанням, що російсько-українську війну зупинити не можна, це пояснює його поведінку, – вважає Роман Безсмертний, колишній представник України в Трьохсторонній контактній групі по врегулюванню на Донбасі (Главком). – І сьогодні вже війна багатьом потрібна, бо це колосальні гроші».
В тему: Владимир Лановой: Экономика бессмысленной войны
На думку колишнього віце-прем’єр-міністра з питань євроінтеграції Олега Рибачука, «Порошенко не зацікавлений у тому, щоб війна на Донбасі закінчилася швидко і щоб можна було підвести під цим риску, бо тоді вся увага повертається до економічних успіхів, до реформ, тобто до зміни системи» (Радіо Свобода).
В тему: «Оказался наш отец не отцом, а сукою» *
Щоправда нині Петро Порошенко вже начебто навіть не відкидає ідею створення «добровольчої» чи «резервної» армії. Принаймні про це 21 листопада заявив колишній провідник організації «Правий сектор», лідер громадсько-політичного руху «ДІЯ» народний депутат Дмитро Ярош…
Хай там як, але є «матчасть» – Розділ V (Стаття 106) Конституції України. В ній чітко виписані посадові інструкції для Головнокомандувача на випадок зовнішньої агресії. Згідно цього фрагменту своєрідного військового статуту Президент «вносить до Верховної Ради України подання про оголошення стану війни та у разі збройної агресії проти України приймає рішення про використання Збройних Сил України та інших утворених відповідно до законів України військових формувань; приймає відповідно до закону рішення про загальну або часткову мобілізацію та введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях у разі загрози нападу, небезпеки державній незалежності України».
А ще є Закон України «Про оборону України» (Стаття 4. Відсіч збройній агресії проти України): «У разі збройної агресії проти України або загрози нападу на Україну Президент України приймає рішення про загальну або часткову мобілізацію, введення воєнного стану в Україні або окремих її місцевостях, застосування Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законів України, подає його Верховній Раді України на схвалення чи затвердження, а також вносить до Верховної Ради України подання про оголошення стану війни».
Що б не пояснювали, але Основний Закон порушено. Бо за всіма нормами права воєнний стан таки мав бути запроваджений. Однак з якихось причин / мотивів цього не сталося/не стається. Навіть попри те, що Стаття 364 Кримінального кодексу України застерігає: «Зловживання владою або службовим становищем, тобто умисне, з корисливих мотивів чи в інших особистих інтересах або в інтересах третіх осіб, використання службовою особою влади чи службового становища всупереч інтересам служби, якщо воно заподіяло істотну шкоду охоронюваним законом правам, свободам та інтересам окремих громадян або державним чи громадським інтересам, або інтересам юридичних осіб …»
У цьому контексті дивує логіка секретаря РНБОУ Олександра Турчинова. 5 серпня 2016 року під час брифінгу він доволі плутано розповів про ймовірність запровадження воєнного стану: «Дуже багато спекуляцій було з цього питання. Річ у тім, що воєнний стан не може запроваджуватись за бажанням політиків, як якась політична формула існування країни. Ні. Воєнний стан може запроваджуватися винятково виходячи з загроз безпеці країн (у нас такі загрози відсутні? – О. Р). І в разі наявності загроз нашому суверенітету, безпеки країни загалом, наамперед військових загроз, безумовно, згідно з Конституцією, має бути запроваджений воєнний стан(у нас відсутні військові загрози? – О. Р). І цього не треба лякатися, не треба панікувати. Але в разі реалізації першого сценарію, або серйозного загострення на східному фронті, ми повинні реагувати адекватно. Це запроваджується тільки в разі небезпеки для країни. І тільки це може бути підставою для введення воєнного стану в разі небезпеки або для окремих регіонів, або для цілої країни (у нас відсутні небезпеки? – О. Р)».
Та вже наприкінці листопада секретар РНБО України Олександр Турчинов в інтерв’ю агенції «Інтерфакс-Україна» повідомив, що «мобілізація залежить від ситуації на фронті». АТО і фронт? Як поєднати ці несумісні поняття? Олександр Турчинов, не остання людина в керівництві державою, констатує, що «триває активне перекидання з РФ військової техніки, зброї та боєприпасів», що «відбувається концентрація російських військ і створення нових військових баз уздовж нашого кордону», і, мовляв, «ці резерви створюються не для парадів». Турчинов говорить про «російсько-терористичні війська». А ще: «Моя позиція – жодних дотацій окупованим територіям. Припиніть агресію, складіть зброю, виведіть російські війська і відновите українську владу і тоді можете заїкатися про дотації. Припиніть окупацію…». З приводу запровадження візового режиму з Росією секретар РНБО заявляє: «Хочу сказати очевидну річ: у нас йде війна з Росією. І ми жорстко повинні контролювати будь-яке переміщення через українсько-російський кордон».
То коли, нарешті, вище керівництво держави визначиться з термінами: війна чи антитерористична операція? Застосування подвійних стандартів в оцінці ситуації підриває правову позицію України щодо відповідальності Росії як держави-агресора.
20 листопада у зверненні Порошенка до нації прозвучав цікавий пасаж: «Я вже неодноразово на історичних прикладах показував як авторитарна Московія переваги демократії в сусідніх країнах використовувала в своїх інтересах аж до поглинання цих країн». Цей неоднозначний натяк Президента не оминув уваги колишнього заступника голови СБУ генерал-лейтенанта Олександра Скіпальського в інтерв’ю espreso.tv. Втім цю думку Президент завершив по-філософськи: «Впевнений, цього разу в неї нічого не вийде. Чому? Бо ми українці мудрий народ, який складно збити на манівці».
Звучить надто оптимістично. «Мудрий народ» нині опинився по суті на маргінесі світового історичного поступу. Не лише через недолугу політику владоможців-корупціонерів. Саме їх «мудрий народ» наділив найширшими правами й повноваженнями, вкотре продемонструвавши брак тверезого державницького мислення. «Мудрий народ» уже чверть століття ведеться на брехливі обіцянки авантурників від політики (навіть Революція Гідності не навчила українців тверезості й розважливості у прийнятті доленосних рішень) й продовжує обирати собі на біду скандальних і недолугих «вождів» й керманичів, через діяння яких Україна мало-помалу втрачає суверенність, суб’єктність і незалежність. «Мудрий народ» ніяк не наважиться вистрибнути з СНГ, якою керує агресор. «Мудрий народ» у своїй більшості проти запровадження віз з РФ (у вересні 52% українських громадян висловилися проти запровадження візового режиму з Росією – опитування Центру Разумкова), «мудрий народ» не вимагає денонсування Договору про дружбу й співробітництво з московитами й воліє підтримувати дипломатичні стосунки з країною Моксель (у вересні 55% українських громадян виступили проти розриву дипломатичних відносин з РФ – опитування Центру Разумкова), яка милостиво дозволяє тяжко гарувати на будовах «пєрвопрєстольной» і неозорих просторах «глубінкі» за знецінені рублі. А в цей час «немудрі» громадяни України тримають свій бізнес у Московії, якій справно сплачують податки, спритно ховають велетенські суми грошей в офшорах чи тримають під матрацами готівку, «нажиту непосильною працею». На Донбасі «мудрому народові» до шмиги контрабанда товарів, «мудрий народ» конче хоче торгувати з Росією (приміром, працівники Лихачовського комбінату хлібопродуктів, що на Харківщині, написали президенту України Петрові Порошенку листа з проханням відновити зв'язки з Росією). Такі сучасні українські реалії…
А все через те, що «мудрий народ» логікою не обтяжений, він зорієнтований впереваж на чиюсь харизму; обирає очільників, керуючись незбагненними порухами душі й серця. І це при тому, що історією неодноразово доведено: коли точно не знаєш, до чого прагнеш, то неминуче опиняєшся в лайні, куди потрапити начебто й не бажав.
«Не треба забувати, що більшість, народня маса, по самій суті справи складається з людей середнього рівня, звичайних; історією ж посувають нечисленні проводирі людськости, люди з виключним хистом, герої волі і думки» (Михайло Туган-Барановський).
Складність світу збільшується з неймовірною швидкістю. Щодень породжує нові смисли, а Українська держава продовжує борсатись у полоні старих. Світ змінюють знання. Але тільки нові знання. Упродовж останніх двох десятиліть українці так і не навчились розв’язувати нові проблеми за допомогою нових смислів. Так звана українська еліта взялася розв’язувати проблеми за допомогою західних смислів, не створивши власних, сучасних. Вона виявилась неспроможною нести нові смисли. Бо роль еліти й далі виконують начальники й бюрократи – політичні, економічні, промислові. Аж ніяк не інтелектуалісти.
«Нинішня криза в Україні – це насамперед криза еліт. Від СССР ми успадкували номенклатуру, яка не мала таланту й совісті, а за роки незалежності втратила ще й страх» [Володимир Войтенко, доктор медичних наук].
На відміну від оптимістичної позиції Президента, реальний шанс по-справжньому вибороти свободу найімовірніше настане тоді, коли від України як держави народу-лузера й творця олігархів-аматорів одвернеться світ. Коли українці зрозуміють, що популізм, патарналізм й інфантилізм уже не пройдуть, що й самим, врешті-решт, треба робити й творити. Бодай щось. Але самостійно. Може, звичайно, трапиться і щось непередбачуване. Хоча нині прогнозувати, беручи до уваги сучасні реалії й факт, річ майже безнадійна…
...
...
...
...
...
...
...
...
...
Цьогоріч деякі ЗМІ задали рідним героїв Небесної сотні лише три питання: чому винні в розстрілі досі не покарані? хто або що заважає слідству? що робити далі? Зацитуємо фрагмент з почутих відповідей: «Три роки, і нічого не зроблено, жоден вбивця не посаджений... Порошенко з нами щороку зустрічався, обіцяв. Як тепер нам в очі подивиться – не знаю. Президенту такий шанс дали, все прямо в руки поклали і ... ні-чо-го… За що загинув мій син?! За їх декларації?! За їх дикі статки?! За цю несправедливість?! Мені соромно, соромно за цю державу. Ще три роки тому зовсім по-іншому було, надія була. Зараз нічого не залишилося: ні надії, ні віри» (переклад з російської. – О. Р.).
—
Олег К. Романчук, спеціально для видання Аргумент
